Творчий вечір Василя Шкляра в Києві

Про те, що творчий вечір дуже популярного сьогодні письменника відбудеться в Києві 23 червня, я дізнався випадково, заглянувши на блог Сергія Пантюка на УП. Одразу охопило здивування - як же це так, творчий вечір автора останнього українського бестселеру, справжнього народного лауреату, людини з чітко визначеною противладною позицією, і жодної інформаційної підтримки ЗМІ - ні телебачення, ні радіо ніяк не попереджали про цю подію.

Втім, коли вже розпочалася зустріч в будинку художників, що на Львівський площі, я зрозумів, що реклама заходу дійсно була б зайвою - зал був заповнений майже вщент, заповнений людьми не випадковими, а тими, хто дійсно чекав і бажав цієї зустрічі.

Плату за вхід організатори замінили пропозицією зробити благодійний внесок у фонд фінансування майбутньої екранізації "Залишенця". На мій погляд, підхід виявися ефективним - сам собі зауважив, що квиток мені обійшовся б значно дешевше тієї суми, що я добровільно залишив у прозорій скрині.

Ще у фойє я отримав невеличку брошурку з роз’ясненням діяльності громадського руху "Холодноярська ініціатива" та анкету, за допомогою якої, можна залучитися до нього. Десятихвилинна затримка початку зустрічі дала можливість прочитати брошуру цілком. Хоча вона відверто не претендувала на вишуканість думок, сподобалося те, що рух ставить на мету не політиканство, а лише громадський вплив на політиків. Не довго вагаючись, я заповнив анкету і згодом залишив її організаторам - з часом подивлюся, що з цього вийде.

Василь Шкляр виявився саме таким, яким я його бачив один раз по телебаченню. Схожий на воїна напередодні битви, він не часто посміхається, у розповідь додає патетику, цитує "Залишенця". Одразу видно, що він пережив історію "Залишенеця" як власну долю, що саме такими, як він, і були ті холодноярці, що жертвували собою заради України.

Якось із захопленням дивився по каналу ТВІ творчій вечір Ліни Костенко. Поетеса вразила здатністю давати влучні оцінки сучасним явищам, що відбуваються в Україні, якось не банально і по-своєму розкривати теми, що звучали в питаннях прихильників. От я і вирішив не стільки запитати автора "Залишенця", скільки означити тему для обговорення. В записці  попросив його прокоментувати той факт, що в сучасному інформаційному просторі нав’язується ствердження про начебто притаманний українцям комплекс неповноцінності та меншовартості.  

Втім, з’ясувалося, що письменник не схильний висловлювати якісь оригінальні думки стосовно загальних проблем - просто відповів щось на кшталт того, що не вважає себе обтяженим такими комплексами. Мовляв, нехай це турбує тих, хто комплексує. Стало помітно, що на відмінність від Костенко, йому більше подобаються дуже конкретні питання - про наступну книжку чи плани екранізації "Залишенця". 

Та це й не дивно, адже весь його вигляд, його поведінка, його творчість свідчить про нього, як про людину чітких дій та конкретних справ. Отже, коли Шкляр обіцяє в найближчому часі видати новий роман про атаманшу Марусю, або почати екранізацію "Залишенця" вже в наступному році, якось не залишається сумнівів, що він це зробить.

Стосовно екранізації цікаво було дізнатися, що розглядається три варіанти: або сам Єжи Гофман візьметься за справу, або це зробить український режисер під наглядом польського метра, чи це буде хтось з інших відомих режисерів, що вже пропонують Василю свої послуги. До речі, збір коштів на екранізацію за словами автора набув нового масштабу - з’явилися мільйонні внески, перший з них - з Дніпропетровщини.

Вечір був наповнений привітаннями з боку колег та близьких з ювілеєм (10 червня письменник відмітив 60-річчя), лунали пісні, особливо вразив Едуард Драч - чув його вперше.

Час сплинув швидко, письменник залишив без відповіді багато запитань, але заощадив час для автографів, чим я і скористався, завбачливо взявши з собою на зустріч "Залишенця" та "Ключ". Василь Шкляр пообіцяв, що це був останній творчий вечір, присвячений роману "Залишенець", втім здалося, що саме тут автор був не дуже переконливим.

Вже повертаючись додому, подумки спробував розібратися, чому вечір виявився для мене таким добрим. Незважаючи на зайву патетику, що іноді лунала із сцени, приємно було знову доторкнутися до подій роману, поглинутися в атмосферу однодумців, опинитися у вишуканому україномовному середовищі.

Здивував тільки один відвідувач заходу, який у великому залі чомусь знайшов собі місце саме поруч зі мною. За весь вечір він не проявив жодної емоції, жодного разу не плеснув руками, не написав записку з питанням, не попросив автографу. Навіялося неприємне відчуття, що хлопець був на роботі ...