Стисло про націю та її право на самовизначення

Вирішив опублікувати цей текст тільки для того, щоб спростити собі процес пояснення деяких важливих речей дописувачам на інформаційних ресурсах, блогах та форумах, без розуміння яких будь-яка дискусія стає безглуздою.

Дійсно кажучи, прикро іноді читати таке дрімуче невігластво багатьох рядових дописувачів, а іноді  й відомих політиків або журналістів стосовно дефініцій нації, багатомовності, самовизначення і т.п., тож спробую зараз досить стисло викласти свою думку, хоча маю плани пізніше викласти більш розгорнуте бачення цих речей.

Отже нація - це не угруповання амбіційних людей, що вирішили каламутити спокій громадян з метою відхапати в державі територіальний шматок (дивно, але чимало дописувачів саме так і вважають). Це стабільна, багато поколінна соціальна спільнота, що набула певних ознак унікальності, які відрізняють її від інших подібних спільнот: унікальна культура, історія, мова, традиції тощо.

Це спільнота, де національна унікальність передається нащадкам природним шляхом, спільнота, яка захищає себе від поглинання іншими національними культурами, спільнота, чия культура визнається представниками інших націй, як складова загальнолюдської цивілізації.

Право нації на самовизначення в ніякому разі не є правом нації саме на окрему державність (подібна помилкова думка спостерігається майже у всіх авторів статей та дописувачів, що мені доводилося читати в інтернеті). Право нації на самовизначення є правом на державний протекціонізм національної культури у будь якій формі - етнічна резервація, культурна автономія, національна федерація, нарешті, державний суверенітет. Йдеться про державний протекціонізм саме від поглинання іншими  культурами чи їх руйнівного впливу.

Зазвичай конкретна форма протекціонізму поступово вибудовується складними відносинами між націями, якими опікується держава і якщо міжнаціонального ладу в країні немає - нації прагнуть крайньої форми, тобто державного суверену. Тож саме від державної політики залежить, чи уживуться гармонійно нації в інших формах національного самовизначення.

Таким чином кожна держава, територія якої покриває джерело однієї чи декількох націй, які не самовизначені в інших країнах, несе цивілізаційний обов’язок перед людством - зберегти ці унікальні нації, як тендітні, але дуже цінні своєю унікальністю, досягнення людської еволюції. Зберегти шляхом надання цим націям певних територій, де під законодавчим захистом пануватиме певний національний мовно-культурний простір, який гарантуватиме стабільний природний розвиток унікальної національної культури.

Самовизначення нації – це фінальний етап її формування, такий собі момент її народження, виходу з еволюційної утроби. Як і людина не може народитися двічі, так і нація не може двічі самовизначитися – дивно, але не всі розуміють цю елементарну, здавалося б, річ.  Часто можна почути, як деякі пусті голови волають про право росіян, що долею опинилися поза Росією, на самовизначення, проте як російська нація успішно самовизначена вже понад три сторіччя. 

Втім, здається, політики теж страждають розумовою неповноцінністю, судячи з їх вчинків. Албанська нація давно самовизначена окремою державністю, але Косово відшматовують від Сербії саме під приводом самовизначення місцевих албанців. Щоб не казали прихильникі теріторіальної цілостності Грузії, Абхазія дійсно має всі підстави для самовизначення, інша справа, що Грузія, звісно, бажала б не такої крайньої форми – думаю, без руйнівного впливу росіян, ці дві нації знайшли б порозуміння на рівні національних автономій чи федеративного устрою. Нарешті найбільш безглуздою в цьому сенсі видається автономія Криму, адже вона не є автономією кримських татар чи караїмів, а просто законодавчо закріпленою зоною відчуження під російський політичний вплив.

На долю України випав величезний обов’язок перед людством – зберегти унікальні нації, що походять з нашої території і які не самовизначені в жодній державі світу. Це дві великі національні спільноти – українська і кримськотатарська (можливо ще й караїми з русинами, якщо ці спільноти спеціалісти визначають сформованими націями а не звичайними етносами).

Виконати цей цивілізаційний обов’язок українська держава може тільки широкомасштабним протекціонізмом цих національних культур та надання їм певних форм самовизначення.  Всі інші нації, що населяють Україну, самовизначені в інших країнах і саме там мають необхідний для свого існування державний протекціонізм.

Тому і державна двомовність в Україні можлива тільки українсько – кримськотатарська, але аж ніяк російська – захист російської культури є обов’язком зовсім іншої держави. Думаю тепер всім зрозуміло, чому в Канаді чи Швейцарії панує державна багатомовність, яку нам безсоромно тикають за приклад проросійськи політики. Тому, що ці держави звільнені від обов’язку протекціонізму місцевих національних спільнот, адже всі вони давно і успішно самовизначені на територіях інших країн.