Двомовність в Україні: відповідь братам Капрановим

Якось на сторінках УП відомі письменники брати Капранови висловили, як на мене, досить дискусійне ствердження про те, що державна дво - або багатомовність є дуже обтяжливою для функціонування держави з суто прагматичних міркувань. Мовляв, багатомовність, як  інструмент державного управління, не може бути ефективною - скажімо, як керувати військом в умовах державної багатомовності? 

Оскільки моє уявлення про багатомовність сильно відрізняється від поширеного в українському інформаційному просторі, я розповів письменникам про свій погляд на цю проблематику дописом на їхньому персональному сайті http://kobzar.com.ua, який я й вирішив опублікувити на своєму блозі:

Шановні брати Капранови!

Висловити своє бачення цієї проблематики мене спонукала ваша стаття в УП “Хіба ви гірші за Януковича?”.  

Спочатку ви мене дуже здивували тим, що таки не змогли людям пояснити, чому в Україні неможливі дві державні мови, зовсім непереконливо посилаючись на якісь там негаразди в країнах з державною багатомовністю. У пошуках відповіді я перейшов по запропонованому вами лінку на “Закриваємо тему Або Востаннє про мовне питання” і зрозумів, що цією статтею ви саме відкриваєте дискусійну тему – логіка, на яку ви посилаєтесь в статті частенько не спрацьовує. 

Ви дійшли висновку про неможливість державної багатомовності в вигаданій країні “У” суто з практичних міркувань і тут з вами погодитися можна, хоча іноді ваша логіка зовсім небездоганна. Скажімо, державну двомовність Фінляндії ви вважаєте зайвою тільки на підставі того, що шведська майже не застосовується в побуті фінів. Якщо це для вас є аргументом, то тоді будьте послідовними – визнайте, що державна російська конче потрібна Білорусі, адже там панування російської саме в побуті громадян беззаперечне. Тобто, розуміючи, що насправді державна двомовність поступово знищує білоруську націю, наведені вами приклади щодо фінів просто небезпечно використовувати в якості аргументації.   

На мій погляд, існують інші, зовсім не прагматичні, причини державної одно чи багатомовності (я їх називаю цивілізаційними) і вони є первинними в визначенні можливості державної багатомовності для кожної країни. І тільки для тих країн, де державна багатомовність визначається взагалі можливою, можна застосовувати (з деяким застереженнями) ваші логічні конструкції.

Я не роблю жодного відкриття, в своїх статтях ви не раз торкалися тих самих думок, просто я намагаюсь трохи по-іншому розставити акценти. Власне, мова йде про наступне.

Кожний державоутворюючий процес, що відбувся в світі, безумовно мав свою специфіку, проте по досягнутому результату всі країни можна умовно поділити на три великі групи.  

До першої я відношу країни, території яких охоплюють джерело однієї національної культури (по-перше, я навмисно кажу саме про джерело, бо, звісно, суто національні кордони майже не існують в сучасному світі, по-друге, під нацією я розумію самовизначеність етносів на ґрунті спільної мови, культури та історії).  Тобто, на території сучасної Франції існує тільки одне унікальне національне джерело – французьке, інші етнічно-культурні струмочки, що, безумовно, течуть цією територією, мають свої потужні джерела в інших країнах.

Другу групу країн складають ті, що покривають декілька унікальних національних джерел. Перш за все це Росія, на величезній території якої величезна кількість первинних національних утворень, та багато інших країн, де джерела сусідніх культур історично потрапили під одну державність.

Нарешті, до третьої групи я відношу ті країни, кордони яких не охоплюють жодного національного джерела. Тобто країни, в яких культурні джерела всіх громадян розташовані за кордоном. Зазвичай, це – переселенці, що колись знищили аборигенів на нових землях (Канада, Австралія, США), або невеликі державні утворення поруч з національними джерелами – Люксембург, Монако, Швейцарія.

Мабуть ніхто не буде сперечатися, що однією з найвищих цивілізаційних досягнень людства є різноманіття національних утворень, які по суті, збагачуючи одна одну, і складають нашу цивілізацію. Для мене людська цивілізація – це бурний потік унікального знання, створений злиттям численних потужних джерел і тендітних джерелець окремих національних культур.  

Звідси стає зрозумілою головна цивілізаційна місія кожної держави – це захист, підтримка та розвиток національних джерел, що історично опинилися на їх території.

Тобто кожна країна, що взяла на себе таку місію має створити на своїх територіях таке мовно-культурне середовище, яке сприятиме нарощуванню потужності місцевих  національних джерел.    Оскільки найголовнішим інструментом в цьому є національний протекціонізм, захист від поглинання іншими культурами, ставлення до державної мови в кожній країні має визначатися чітко.

В країнах першої групи – це беззаперечний протекціонізм мови єдиного національного джерела із безумовним визнанням її єдиною державною. У жодного великороса не спаде на думку вимагати визнання російської другою державною у Франції, навіть якщо вся французька Рів‘єра буде скуплена росіянами.

В країнах другої групи – це протекціонізм кожного національного  джерела шляхом утворення національних автономій із визначенням в якості державної єдиної мови найпотужнішого національного джерела, або мов декількох національних джерел. Тут державна багатомовність можлива, але тільки мовами місцевих національних джерел. Вибір тут за громадянами і логічні “конструкції Капранових” їм не дуже допоможуть з огляду на цивілізаційну місію такої держави. Теоретично ніщо на заважає чеченцям вимагати визнання своєї мови другою державною в Росії, а от українці не мають на то права, бо національне джерело українців існує за кордонами Росії.

А от країни третьої групи принципово не мають завдання збереження національних джерел просто з причин відсутності таких на своїх територіях. Тобто Канада може не турбуватися про стан французької або англійської мов – вони надійно захищені за океаном потужними державами. І саме з цих причин державна дво, трьо, чи багатомовність в Канаді, Швейцарії чи Австралії не є проблемною і має визначатися виключно прагматично – наскільки зручно державі утримувати населення в комфорті. 

От для таких країн ваші поради, брати Капранови, доречні і схоже деякі з них до цих порад вже прислухалися :) . Вигадана вами країна “У” якраз з цієї третьої групи і саме тому не дивно, що згідно ваших висновків їй потрібно скористатися хоч і однією державною, проте будь якою – англійською, російською, українською ...   

Насправді країна “У” до України не має жодного відношення, адже наша ненька належить до другої групи країн, бо є територією як мінімум двох унікальних національних джерел: українського та кримськотатарського – решта наших співгромадян ідентифікують себе з націями, національні джерела яких розташовані за межами українських кордонів. Тобто на долю нашої держави випало зобов’язання збереження, підтримки та розвитку саме цих двох національних культур, саме це є нашим внеском в розвиток загальнолюдської цивілізації.

Тепер зрозуміло, що перш за все кримські татари мають отримати справжню національну автономію, яка забезпечить панування їх мови, культури та звичаїв (на яких підставах і для кого утворена сучасна автономія Криму взагалі не зрозуміло). Саме така автономія і буде реалізацією права кримських татар на самовизначення. 

По-друге, державна двомовність в Україні може розглядатися тільки в аспекті українська – кримськотатарська, інші мови до цього питання не мають жодного відношення. Враховуючи невелику чисельність та компактне розташування кримських татар на території України, не важко передбачити , що обидва народи легко порозуміються про єдину державну українську, як засіб міжнаціонального спілкування та державного управління.

Звісно, інші мови, що використовують наші громадяни не повинні бути дискриміновані, але їх протекціонізмом мають опікуватися ті країни, де знаходяться їх національні джерела. Наприклад, гагаузи мають в Молдові свою культурну автономію і це турбота саме молдован зберегти це унікальне національне джерело, а нам, українцям достатньо просто не руйнувати їх культурні осередки в Україні.       

Нажаль не всі країни побудовані за таким принципом, проте, сподіваюсь, світ рухатиметься саме до такого державно-мовного розуміння. Так, Білорусь – це яскравий представник першої групи країн, де державна двомовність взагалі не може підлягати розгляду, національне джерело шведської культури надійно захищене Швецією і теж саме робити фінам зовсім недоречно, цивілізаційна місія бельгійців – зберегти фламандську, французьку і без них успішно захищають південні сусіди. 

До речі, процес національних утворень в світі ще не є закінченим і можна очікувати на зміни ставлення до державної мови в багатьох країнах. Так, з визнанням квебекців окремою унікальною нацією, Канада вимушена буде або забезпечити монопольний протекціонізм цього національного утворення, як єдиного національного джерела на своїй території, або погодитися із правом нової нації на суверенітет – саме в цьому суть сучасної національної проблеми в Канаді. Теж саме питання  стане перед швейцарцями, якщо вони визнають існування швейцарської нації.

Зважаючи на подібні процеси можу дати пораду провідникам ідеї російської державної в Україні.  Спочатку їм треба створити нову націю, наприклад, малоросійську – із своєю унікальною культурою, мовою, письменністю, традиціями. Можливо, на це підуть віки, але становлення всіх націй завжди було не швидким. Потім доказати всьому світові, що вони – і не росіяни, і не українці, тобто отримати світове визнання як новонародженої нації. От тоді Україна буде вимушена взяти під опіку цю нову націю, бо її національне джерело буде розташоване, звісно, на українській  території, десь в донецько-луганському регіоні. Ну і, нарешті, законно переглянути ставлення до державної мови.

Що стосується реалізації двомовності в країнах, на теренах яких існують два національних джерела, то дійсно, ефективною її складно уявити. Моя думка полягає тільки в тому, що в таких країнах вона можлива. А чи існують такі країни в світі, не знаю, бо я не є профільним спеціалістом з цих питань.

Проте, можна пофантазувати про таку країну, наприклад під назвою “УА”. Давайте спробуємо уявити собі неймовірно жахливу річ (одразу прошу вибачення тільки вже за пропозицію такої уяви) – на території Росії зникли представники російської нації. Чи від падіння метеориту, чи від ядерного вибуху, чи від тотального заселення китайців, не важливо – природне джерело російської національної культури зникло. 

Безумовно, людство не може змиритися з втратою такої розвинутої і потужної культури, тому одразу стає питання про збереження її залишків та відродження. Не треба довго шукати, щоб зрозуміти, що єдина держава, яка здатна взяти на себе таку місію – це сусідня з Росією країна УА, громадянами якої є величезна кількість етнічних росіян, теренами якої завжди текли цілі ріки з колишнього російського національного джерела.

УА, як цивілізована держава (а ще й під тиском світової спільноти та своїх громадян), змінює конституцію та робить для своїх етнічних росіян і тих, що залишилися розсіяними по світу, національну автономію, яка гарантує їм захист мови, культури, традицій з метою відродити втрачене національне джерело вже на новій території.

Звісно переглядається і питання державної мови. Якщо з кримськими татарами це питання вирішувалося легко з огляду на малу їх чисельність, то тут ситуація складніша – етнічні росіяни складають половину населення УА і тепер вже мають рівні права з українцями на протекціонізм своєї мови з боку держави УА, адже їх національне джерело вже тут, в УА. 

Скоріш за все, УА вимушена буде змінити свій устрій на федеративний, бо важко собі уявити національну автономію, що за територією та кількістю населення дорівнює половині держави... От тут би і підключити логіку під назвою “Конструкція Капранових”, але вона не дає відповіді, саме яка мова має бути державною, російська чи українська. Ну не кидати ж жереб?  

Все це неймовірно? Так, але щоб вирішити питання прийдеться припустити ще більшу неймовірність, припустити, що в країні УА існує чимала кількість розумних, не заполітизованих людей, які складають основу потужного громадянського суспільства, здатного ефективно впливати на владу. І от цими людьми розробляється порядок впровадження двох державних мов в УА, який передбачає домінування кожної мови в своїй федерації, але обов’язкове вивчення обох мов всіма громадянами для вільного міжнаціонального спілкування.

Механізм державного управління переробляється таким чином, щоб його можна було ефективно використовувати двома мовами одночасно. Наприклад, військові в гарнізонах кожної федерації навчаються мовою федерації, але періодичні спільні навчання, та міжфедеративний обмін військовими надають досвід взаємного порозуміння в армії. Парламент УА квотується таким чином, щоб збереглося представництво кожної федерації, президент вітає нас з Новим Роком двічі різними мовами тільки з метою прояви поваги до громадян, бо всі розуміють обидві.

Нарешті, спеціальна міжфедеративна комісія з культурного моніторингу постійно порівнює стан розвитку національної культури в кожній федерації, і оперативно надає тимчасові преференції одній з них для запобігання загрози поглинання її з боку іншої. 

От така от двомовність виходить в країнї УА, якщо на її долю, не дай Бог, випаде міся рятувати російську культуру від занепаду.